Вчительці з Чернігівщини присвоїли довічну державну стипендію

Чим старшим стаєш, тим у спогадах усе частіше повертаєшся в дитинство, у шкільні роки. Буває, згадка про деяких учителів немов проходить повз – спогади розпливчасті й розмиті. А деякі були настільки яскравими особистостями, такий залишили по собі емоційний слід, що пам'ять і не напружується, вириваючи їхні образи з минулого. Такою сліпучою й багатогранною особистістю є Галина В’ячеславівна Зацаринна.

Цікаво, що в мене особисто вона не була ані класним керівником, ані викладачем. Читала українську мову й літературу в паралельному класі, була заступником директора школи. Серед нас, учнів, у яких вона не викладала свій предмет, про її вимогливість і суворість ходили легенди. Коли вона з’являлася у шкільному коридорі, сповненому галасу й метушні, тут миттю встановлювався царський порядок і дисципліна. Відверто кажучи, ми її побоювалися, вважали такою собі «Залізною Леді», адже знали, що в нашій школі навіть для її доньки Сніжани, яка була класом молодшою, не існувало ніяких «винятків із правил», якихось поблажок чи завищених оцінок – навпаки, Сніжана «відгрібала» за всі шкільні «гріхи» першою і показово.

Тож, готуючись до зустрічі з Галиною В’ячеславівною із приводу непересічної події – призначення їй довічної державної стипендії як видатному діячу освіти відповідним Указом Президента від 9 березня 2024 року, я трохи мала в душі відголосок отого шкільного побоювання і благоговіння. Ну й що, що я тепер редактор газети, а Галина В’ячеславівна вже два роки як перебуває на заслуженому відпочинку? Її суворий погляд я пам’ятаю ще зі шкільних років і, мабуть, він не змінився. Ото тільки ніяк не второпаю: чому її учні, у яких вона викладала, не тільки її не побоювалися, а навпаки, ходили за нею «хвостиками» й із задоволенням залишалися на позаурочні заняття? Істина мені відкрилася тільки зараз, під час цього робочого візиту, який переріс у тепле спілкування й душевну розмову про все-все-все.

Галина В’ячеславівна, почувши моє прохання про розмову, запропонувала обійтися без офіціозу і зустрітися в неї вдома. Враженою я опинилася ще біля хвіртки. Я й не знала, що Галина В’ячеславівна мешкає в особливому будинку – тут колись жив Іліодор Орбеліані, потомок давнього грузинського княжого роду, князь, меценат та керівник місцевого театру, чия історична постать завжди мене приваблювала й викликала цікавість до неординарної людини. Сама усміхнулася своїм думкам: «Чого спантеличилася? Хіба могло бути інакше? Випадковостей у житті не буває – енергія сили і світла завжди притягує собі подібних».

Відчинивши хвірточку, ахнула від краси, що відкрилася зору, – така рання весна, а тут подвір’я вже буяє яскравими першоцвітами. Маленький куточок раю. Само собою вирішується, що спілкуватимемося з господинею тут же, посеред яскравих клумб, під дахом невеличкої альтанки зі столиком, який трохи ховає від незвично теплих і яскравих як для початку квітня сонячних променів. Не хочеться говорити тільки про офіціоз, та й у такій атмосфері само собою розмова починається зі спогадів. Згадую її покійного чоловіка Івана Зацаринного, який тривалий час був у нас у редакції фотокором. Щоправда, особисто з ним працювати не довелося, але чудово пам’ятаю його талановиті світлини, які зберігалися у нас – чорно-білі, над якими треба було працювати з плівкою, проявниками, фіксаторами, червоними ліхтарями. Ціле таїнство особливого мистецтва.

– Так, тоді тільки но виокремився Городнянський район в окрему одиницю, – каже Галина В’ячеславівна. – Постала потреба створення і власної окремої газети. Ото сюди й направили з Бобровицької редакції Івана Коновала, щоб був редактором новоствореного видання, а він за собою поманив ще двох Іванів: Ушету та мого Івана. Я ж поїхала в Городню за чоловіком. То був 1967 рік. Мені було 19.

У родині Макаренків, яка мешкала в Бобровиці, Галина була найменшою з шести дітей, до того ж єдиною дівчинкою. Від свого брата, який народився перед нею, вона було молодшою на 12 років. Тому дівча було татовою улюбленицею, який обожнював свою єдину доньку. Втім, це зовсім не значило, що до неї ставилися без необхідної суворості виховання.

У перших класах дівчинка не була відмінницею. Але потім, у п’ятому класі, їй довелося перенести серйозну операцію на нозі. Дев’ять місяців у лікарні, потім реабілітація в Одесі, додому приїхала на милицях. Врешті, Галинці довелось пропустити рік навчання і вдруге піти до п’ятого класу. Оскільки першу чверть до операції вона провчилася, повторний матеріал давався досить легко. І несподівано за першу чверть вона вийшла відмінницею. Тоді Галина поставила перед собою завдання: провчитися ще один тиждень на самі «п’ятірки». Вийшло. Потім ще тиждень, ще, місяць, рік… Була активісткою, головою ради дружини, секретарем комсомольської організації, брала участь у художній самодіяльності. Батько посміювався з дочки: «Ти що, на золоту медаль мітиш? Про що ти мрієш? Ти бачиш, хто в медалістах? Син голови райради, син голови райдержадміністрації, діти начальників. А ти хто? Звичайна дитина зі звичайної сім’ї!». Але Галина вперто прямувала до своєї цілі. І її мрія здійснилась – вона всім довела, що золотим медалістом може бути не тільки дитина «з золотою ложкою в роті», а й кожен, хто ставить перед собою мету і наполегливо крокує до неї через вперту працю.

– А потім, коли я заявила батькам, що хочу навчатись у педагогічному, вони не відмовляли, але знову таки батько скептично сказав: «Ніжин отам. Білет коштує 50 копійок. Картоплі ми тобі дамо. Їдь». І я поїхала, – згадує Галина В’ячеславівна. – Там мене чекало перше розчарування: за перший іспит, твір, я отримала двійку. Пам’ятаю, то був твір про Назара Стодолю. Я вже хотіла повертатися додому, але приїхав Іван, мій майбутній чоловік, і переконав мене, що треба з’ясувати чому мою роботу оцінили саме так – каже, ну хоча б для того, щоб ти знала, що зробила не так.

Комісії довелося показати роботу дівчині та її хлопцю, і вони побачили, що твір мав лише дві помилки: у кінці тексту не було крапки і одна велика літера Г була написана не так, як того вимагала орфографія. У кінці твору стояла оцінка «4», а потім вона була перекреслена чиїмось червоним олівцем і натомість виведена велика «2». У комісї пояснити не змогли, вибачились і сказали Галині, що їй зараховується четвірка і вона допускається до наступних вступних іспитів. Але дівчина вирішила не випробовувати долю, раз усе пішло не так, і повернутися додому, а вступати спробувати наступного року.

Повернувшись у Бобровицю, Галина влаштувалася піонервожатою в допоміжну школу-інтернат у Старій Басані, що розташовувалась за десять-п’ятнадцять кілометрів від райцентру. Але довго попрацювати не встигла – тато разом з її нареченим Іваном Зацаринним, який уже заручився згодою її батьків, на возі, запряженому конем, приїхали до неї свататись. Галина довго не розмірковувала і якраз на новий 1967 рік вони з Іваном побрались. А незабаром, 2 лютого, молоде подружжя переїхало в засніжену Городню, яка мало не під дахи будинків була засипана снігом.

Містечко молодятам сподобалося. Іван працював у редакції, а Галина з 1 вересня стала піонервожатою в міській школі №2. Одночасно поступила в Чернігівський педагогічний інститут на факультет загальних дисциплін, а після третього курсу перевелася на філологічний факультет Ніжинського педінституту, на спеціальність «українська мова та література».

У перший рік її роботи піонервожатою відбулася подія, яка мала великий вплив на подальшу кар’єру дівчини – школа брала участь у Всеукраїнському піонерському червонозоряному марші і зайняла перше місце в Україні. Це був великий успіх. Здібну дівчину помітили, оцінили й запропонували працювати методистом в будинку піонерів. П’ять років, проведених на цій посаді, Галина В’ячеславівна згадує з теплом:

– Дирекором будинку піонерів у Городні на той час була прекрасна людина Рива Григорівна Гейхман. Я купалася в цій роботі, – каже пані Галина. – Одночасно вчилася. Коли здавала державні іспити, народилася Сніжана. Доньці було лише 13 днів. Ми з нею і мамою, яка погодилася мені допомагати під час іспитів з дитиною, поїхали в Ніжин. І в нас усе вийшло: я отримала диплом, незабаром зателефонував мені директор нашої школи Василь Іванович Павлович і сказав: «Ти ж мріяла бути вчителькою? У нас з’явилось місце. Переходь!». Так почався новий, найпотужніший етап мого життя.

Галина ще тільки звикала до своєї нової ролі вчительки й повністю віддавалася роботі. Аж неочікувано в школу приїхала міністерська перевірка. І висловила бажання побути на уроках когось із молодих учителів. Оскільки ніхто з дирекції школи ще не відвідував уроки Галина В’ячеславівни, відправляти міністерських перевіряючих на її заняття було досить ризикованим. Та трапилось саме так… А потім була педрада, де гості висловлювали безмежний захват від методки викладання й подання матеріалу Галиною Зацаринною.

– Після їх від’їзду директор сам прийшов до мене на урок за темою «Художні особливості народних пісень», щоб побачити, що ж так вразило гостей, – усміхається Галина В’ячеславівна. – А після уроку мовчки пішов у свій кабінет. Коли я зайшла слідом і переживала від того, що він скаже, Василь Іванович підняв на мене очі, усміхнувся, розвів руками: «Ну що можна сказати? Урок – як пісня. І ти, вчителька, – теж як пісня! Ото й увесь аналіз. Ти молодець!». Відтоді про мене почули й почали говорити. А в 1978-му році в москві був всесоюзний з’їзд учителів, і мене обрали делегатом на два райони – Городнянський і Щорський. У делегації я була наймолодшою. Під час роботи з’їзду був оголошений указ про нагородження мене медаллю «За трудову відзнаку» й незабаром я отримала значок «Відмінник народної освіти УРСР», а згодом – значок відмінника освіти срср. Серед колег поповзли обурення й невдоволені чутки – мовляв, скільки вона там ще попрацювала, ще не заслужила, а її вже відправили на з’їзд. І я собі поклялась, що скільки житиму, стільки відпрацьовуватиму цю довіру. Я всім доведу, що заслуговую на це. Бо й у самої було відчуття через свою молодість, що то було авансом. І все своє подальше життя я присвятила саме цьому – довести, що все то не було даремно. Я повинна була стати кращою!

Мабуть, саме тоді стартував новий етап життя Галини Зацаринної. Етап, цілком присвячений улюбленій роботі, пошуку, творчості й шаленій самовіддачі. З 1979 року середня школа №2, де працювала Галина В’ячеславіна, стала школою №1, де її зразу обрали головою профспілкової організації. А з 1980 року з легкої руки тодішнього директора школи Миколи Федоровича Гречухи була призначена в ній заступником директора з навчально-виховної роботи, ініціатором всього нового, незвичайного, захоплюючого. Це вона зі своїми учнями створила легендарний літературоно-краєзнавчий клуб «Пошук», який став відомим далеко за межами області. А ще – ввела вивчення курсу народознавства, організувала для педагогів школу «У колі молодих» та групу «Перевесло». Провела безліч інноваційних, нестандартних показових уроків, семінарів під єдиною рубрикою «Як зробити школу успішною». Стала ініціатором створення шкільного методичного кабінету. Про всі надбання її багато писалося в газетах і журналах різного рівня, й про них можна розповідати безкінечно, для цього не вистачить газетної сторінки, й навіть кількох.

– То був найбільш плодотворний період мого педагогічного життя, – каже Галина В’ячеславівна. – Усі ті відкриті уроки, семінари, ярмарки, методичні засідання вимагали грунтовної підготовки й забирали практично весь мій час. Сніжана була маленькою, іноді мені доводилась навіть залишати її саму вдома (благо, школа була поряд з нашою квартирою в двоповерхівці). А як підросла, я всюди брала її з собою. І одночасно сама продовжувала вчитися і самовдосконалюватися.

Галина В’ячеславівна із вдячністю згадує свою старшу колегу, учительку Валентину Федотівну Авраменко, яка сама запропонувала передати молодому педагогу свій досвід. І та з радістю погодилася. Ходила на уроки, які проводила колега, і запрошувала її на свої, а потім чекала аналізу.

– Я люблю, коли мені прямо в лоб говорять. Хотіла чути правду, щоб зростати й удосконалюватися – зізнається моя співбесідниця. – Валентина Федотівна була прямою і досить жорсткою колегою. Після першого мого уроку який відвідала, сказала: «Ну, голубушка, вам який аналіз – для вас чи просто аналіз?». Я кажу: «Для мене». І вона як розвіяла мене у пух і прах, по всіх деталях. І чим більше вона називала недоліків, тим більше я раділа, що тепер знатиму що виправляти. Я не ображалася на неї – ображалася на себе, що така не вміюча, не знаюча. Завдяки їй я скоротила час становлення мене як вчителя на 10 років. Вона була першим учителем – методистом в Городнянському районі, я – другим.

Завдячуючи порадам Валентини Федотівни, Галина В’ячеславівна відкрила для себе секрет тісного взаємозв’язку вчителя й учнів. Спитала якось у старшої колеги розгублено: «Я заходжу в клас, а вони… насіння лузають! І не звертають на мої зауваження уваги. От що мені робити?». Відповідь спантеличила: «Хочеш, щоб діти за тобою хвостиком ходили? Зацікав їх, не жалій ані сил, ані часу, займись позакласною роботою! Щоб вони побачили тебе і твоє горіння поза уроками!». Думаючи, як втілити цей задум у життя, Галина В’ячеславівна вирішила створити літературно-краєзнавчий клуб «Пошук».

Результати такої співпраці приголомшили навіть її саму. До «Пошуку» долучилося понад 150 учнів. Клуб вивчав літературну географію Чернігівщини. Про його учасників та їхню роботу писали навіть столичні видання. Діти разом зі своєю вчителькою подорожували Чернігівщиною, збираючи цікаві й невідомі факти про життя різних легендарних людей – Олександра Довженка, Олександра Гарнієра, Мішші Сеспеля, Василя Чумака. Навіть наш видатний земляк Абрам Канцельсон зацікавився юними пошуківцями, приходив під час свого приїзду до них на зустріч і тримав зв'язок.

– Така творча робота вабила дітей, – каже Галина В’ячеславівна. – Було, після уроків не порозправляєш додому. Купимо ото хліба та шматок ковбаси, перекусимо всі разом, сидячи на партах, і – за роботу. Ксероксів тоді не було, усе переписувалося й заносилося в альбоми: статті, замітки від руки оформлялися і зберігалися. А які літературні вечори ми влаштовували! На заняття клубу мої учні ходили пішки з Півнівщини, Хрипівки, Вокзал–Городні, бо не завжди «вписувалися» в розклад міських автобусів у канікули, по весняному бездоріжжю – їх ця робота цікавила, вони горіли нею. І я разом з ними.

Про свій клас, у якому вела класне керівництво, Галина В’ячеславівна говорить з особливим теплом. Вони в неї одні-єдині. Були й залишаються зараз. То була єдина сім’я. Разом об’їздили пів України. Були в Чернігові, Одесі, Києві, Хатині, Бресті. Бувало, ночували в наметах. То була особлива романтика. Ті подорожі свіжі в пам’яті й зараз і в неї, і в учнів.

– Вони ж не просто подорожували зі мною, а працювали, – каже вчителька. – Хтось робив опис дороги, хтось записував враження, хтось складав частівки. Ті наші альбоми я зберігаю вдома й донині. Після випуску того класу я більше не брала класного керівництва – знала, що інших дітей я не зможу полюбити так, як цих. Вони для мене були особливими, рідними. І я хотіла, щоб так і залишилися єдиними. Воно так і сталося.

У всіх починаннях матері брала участь і Сніжана. Хоча подорожувати й працювати зі старшими маминими учнями їй було цікаво, але й іншого вибору не було – мама рідко бувала вдома, а коли і бувала, була зайнята своїми безкінечними творчими конспектами й учнівськими зошитами.

Під час навчання у школі Сніжана хотіла бути біологом. Але потім, після шкільного туру олімпіад, вона зайняла ІІІ місце на всеукраїнській олімпіаді з української мови й літератури. І вже коли вони поверталися з Галиною В’ячеславівною з Житомира, в автобусі вона раптом сказала: «А знаєш, мамо, я не буду біологом. Я хочу пов’язати своє життя з українською мовою і літературою. Але тільки не з педагогікою. Не хочу бути вчителем, як ти, не мати зовсім вільного часу та вихідних і ночі проводити за учнівськими зошитами. Я обираю журналістику. Що скажеш?». Вибір доньки був несподіваним, але мати його сприйняла належними чином. До того ж Сніжана перемогла в творчому конкурсі «Юне перо», оголошеному нашою газетою «Сільські Новини».

От тільки з вільним часом вона помилилась – у журналістів, як і вчителів, його нема і просто не може бути. Тому коли нині Сніжана після напруженого робочого тижня в Києві приїжджає в Городню до мами, щоб бодай відпочити самій і підтримати рідну неньку, більшість часу вона проводить на яскравих клумбах і акуратненькому клаптику городу. Знаю з особистого досвіду – дотик до землі, до рослин, які пнуться до сонця, приводять у лад думки навіть у найнапруженіші дні. От і Сніжана каже, що від землі черпає силу й ясність свідомості та думок, щоб потім втілити їх у своїх репортажах.

Відзнаки та нагороди Галини В’ячеславівни, мабуть, теж перелічувати не варто, бо не вистачить рядків. Скажімо так: у неї є всі, які може мати український вчитель (їх понад сорок). Серед них – і звання «Заслужений вчитель України» та багато-багато інших. Але не вони є найбільшим мірилом її 54-річного педагогічного стажу.

– Для вчителя найкраща нагорода – то його учні, – каже Галина В’ячеславівна. – Особливо коли вони переростають свого вчителя. Щиро вдячна своїм колишнім учням за теплі привітання із присвоєнням довічної державної стипендії: Ніні Самусь-Бегмат, Валентині Кисіль, Олені Волошко, Василеві Рекрученку та іншим. Нещодавно в міському ліцеї №1 нагороджували педагогів – наставників учнів-переможців олімпіад. Я так пишалася, що ця когорта справжніх вчителів – то мої педагоги, професіональному росту яких я сприяла. Тому по-особливому сприймаю вітальні слова Наталі Шоман: «Дуже приємно почути такі слова від свого Вчителя і Наставника! Це Ви перша розгледіли в мені те, чого я навіть не підозрювала. Це ви перша повірили в мене. Моє прізвище зазвучало з Вашої легкої руки! Я завжди прислухалася до Ваших порад. Моя сьогоднішні нагорода – це і Ваша нагорода!». А Тетяна Концева написала мені так: «У моєму зростанні і ваша заслуга. Вчилася скрупульозності, відповідальності, виваженості. Ви помітили іскорку і зростили». Такі слова від моїх учнів і колег – ото і є найвища моя нагорода, оцінка мого вчительського життя.

Колишні учні не забувають стежину у двір улюбленої вчительки. Наш Герой, Андрій Жадченко, завжди знаходив хвилинку, щоб забігти до дорогої йому людини, поділитися своїми думками та планами, увібрати ще краплинку її життєвої мудрості й досвіду. Юрій Ткач і Ігор Тарнавський також спішать до Галини В’ячеславівни, щоб і поспілкуватися, і допомогти в нескладній садово-дворовій роботі з чищенням снігу, обрізанням кущів тощо. Не заростає стежина до вчительського двору. І від того господиня має найбільше щастя.

Спілкувалась Світлана Томаш